Коли смерть присяде на бруствер, спитає – «Ну що тут ти?» Коли нас, як тісто, місить вогняний вал, Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти. У піхоти з артою і Богом – завжди прямий канал. Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни, Продиктую чарівні цифри, наче магічний код. Скрипне радіо – «Прийняв. Тримайтеся, пацани». Решту слів не почую. Бо знову накрив «приход». Оживе на позиції стадо сталевих слонів, Поверне свої хоботи в сторону наших бід. І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів, Для швидкої доставки – без декларацій і мит. Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал, Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем. Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп. Другий, третій, а потім іще і ще. А над нами небо луснуло наче віконне скло, Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт. Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело. Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа. «Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан! Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!» Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта! Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма… Гліб Бабіч (1969–2022)