Вона носила квіти в волоссі, І ними грався він і ще вітер. Здавалося давно вже дорослі, Але кохали щиро мов діти. Она носила цветы в волосах, И с ними играл он, а ещё ветер. Казалось, давно уже выросли, Но любили чисто, словно дети.

Не плач, не плач, бо ти вже не одна, Багато мальв насіяла війна. Вони шепочуть для тебе восени: «Засни, засни, засни, засни...»

Мій лелека вже давно стікає кров'ю, І, як би не хотів, не може він поки що літати. Йому хотілось свободи, жити любов'ю, Але приречений тепер цю мрію лиш плекати. Мій лелека вже давно ночами плаче, Він молить спокою, миру, укриття. Його вкотре зрадили й ранили добряче, Але він і це переживе, бо немає нічого ціннішого, аніж життя. Мій лелека буде жити та вільно літати Небом синім, своєю країною... А ті, хто продовжує не вірити й мовчати Ще проситимуть пробачення перед усією Україною.

Скільки можна лити, скільки можна бавити слова? Вони — не діти!

В неї все вже було давно, І вона хотіла зніматись в кіно, Дівчина із іншого життя.